Акція “Вісла” – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель.

Вигнання нацистів із теренів Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося встановленням в цьому регіоні радянської влади чи комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій з метою упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували, стали масові депортації.

9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі й уряд УРСР уклали угоду про "взаємний обмін населенням": українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.

На виконання цієї угоди у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Використовували різні методи впливу на людей – від психологічного тиску (через пропагандистську агітацію, шантаж, залякування тощо) до фізичної сили із залученням війська.

Після закінчення терміну угоди на теренах Східної Польщі ще залишалося близько 150 тисяч українців. Радянська влада відмовилася приймати їх на терени УРСР. Тому виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні її землі, які до завершення Другої світової належали до Німеччини.

Підготовка виселення почалася вже у другій половині 1946 року. В серпні Відомство інформації та пропаганди в Любліні повідомило, що “...загальна думка поляків із теренів [охоплених діями УПА] домагається виселення українського елементу повністю – чи в Радянський Союз, чи на Західні землі...”

Восени повітові відділення інформації та пропаганди мали скласти максимально вичерпні списки українських сімей, які залишилися після переселення, розпочатого 1944 року, або вже встигли самовільно повернутися з УРСР, працівників повітових відділень безпеки українського походження. “[У 1944–1946 роках] багато одиниць і навіть родин сховалося у лісах або прикордонних місцевостях на території Чехословаччини і потім прямісінько (через кордон) повернулись до своїх осель, стаючи базою для банд УПА та небезпекою для нас на майбутнє.

У зв'язку з тим, що Радянський Союз вже не приймає назад цих родин, необхідно навесні дійсно провести енергійну акцію переселення цих людей окремим родинами в розпорошенні по цілих землях, де вони швидко асимілюються”, – йшлося у звіті заступника начальника Генерального Штабу Стефана Моссора голові державної комісії безпеки, міністрові національної оборони Міхала Ролі-Жимерського.

28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія була використана як привід для початку депортації. Наступного дня зібралося Політбюро Центрального комітету Польської робітничої партії.

“Переселення українців є наслідком вбивства популярного генерала сотнею “Хріна” і здійснюється в ім'я боротьби з українськими збройними силами...” – зазначалося в рішенні про негайне переселення “української людности” на західні та північні землі Польщі.

Спочатку план називався “спеціальною операцією “Схід” і включав одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА. Згодом його перейменовано на “Вісла”. Для практичної реалізації створили спеціальну оперативну групу “Вісла” у склад, якої входило близько 21 тисячі військових.

Комуністична влада намагалася виправдати проведення цієї акції, представляючи її виключно як антиповстанську операцію. Цією тезою досі послуговуються деякі польські історики та політики.

Насправді ж головною метою було цілковите виселення українського населення, а не лише ліквідація відділів УПА.

Оскільки, по-перше, на той момент чисельність українського підпілля складала близько 2 тисяч осіб, що в 10 разів менше за кількість військових ОГ “Вісла”, по-друге, війська оперативної групи прив’язувалися саме до населених пунктів, а не до повстанських відділів, головною мішенню операції було саме цивільне населення. У планах із підготовки операції вказувалося, що її метою є “остаточне вирішення української проблеми в Польщі”.

Щоб не повторити помилок депортацій 1944–1946 років, коли українці через чехословацький кордон поверталися додому, до урядів СРСР і Чехословаччини були вислані ноти з проханням закрити на період акції кордони з Польщею. Ймовірно, що рішення про початок акції приймалося за участі керівництва СРСР чи принаймні узгоджувалося з ним.

До кінця квітня 1947 року східну територію Польщі було поділено на райони. Туди спрямовано військових ОГ “Вісла” з розрахунку від 20 до 50 солдатів на одне село. Окрім цього, 13 602 вояків чехословацької армії заблокували кордон, а 17 літаків-розвідників контролювали у прикордонній смузі ліси та гори. Родини українців поділили на три категорії: “А” – хто навмисно ухилився від виселення у 1944–1946 роках; “В” – сім’ї із військовослужбовцями; “С” – усі інші.

На підтримку політики “асимілятивного розпорошення” видано додаткову інструкцію про заборону розміщення в одному селі більше однієї родини з категорії “А” або “В” та до п'яти родин категорії “С”. Сім'ї одразу трьох категорій не могли бути разом. У випадку, коли забракне індивідуальних господарств, то дозволялося доселяти до польських колоністів у фільварках.

24 квітня 1947 року Президія Ради Міністрів Польщі прийняла ухвалу в справі акції “Вісла”. О 4-й годині 28 квітня оперативна група приступила до виконання. Діяли за такою схемою: на світанку військові щільним кільцем оточували села і наказували мешканцям “зі списку” готуватися в дорогу. Тим часом солдати проводили обшуки в хатах, господарських приміщеннях і дворах, а то й підпалювали дім і обійстя.

Щоб спакувати майно, давалося 2 години (інколи 15–20 хвилин). Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя та картоплі. Через поспіх і брак транспорту переселенцям вдавалося “вхопити” тільки найнеобхідніше. Нерідко встановлювали обмеження щодо ваги багажу – до 25 кілограмів на особу. Після завантаження майна, колона людей під збройним наглядом вирушала до збірного пункту. Такі “марші” подекуди тривали понад 20 годин. На одному пункті збиралися люди із кількох місцевостей і очікували на перевезення до завантажувальної залізничної станції. Пункти були переповнені. Інколи переселенцям вдавалося втекти звідти і повернутись до своїх домівок.

На завантажувальних станціях, що охоронялися військовими, українців розміщували у товарняках. За нормами, в одному вагоні мали перевозити дві родини. Однак реалії були іншими. Наприклад, в Сяноці в 31 вагоні розмістили, крім 897 людей, ще 24 коня, 120 корів, 45 кіз, 7 телят і 2 лошат. Поїзди прямували до пунктів переадресації – в Катовіце, Освенцимі й Любліні, а звідти вже до розподільних пунктів у Щецині, Ольштині, Вроцлаві та Познані. Цю відстань долали в середньому за тиждень, іноді – протягом 20–30 днів через часті зупинки, плутанину зі списками або великі затори на станціях, коли замість 6 ешелонів прибувало від 15 до 20.

На пунктах переадресації теж доводилося чекати, інколи по 20 днів, поки вирушать до залізничних станцій у відповідних повітах. Звідти прибулих розвозили по селах, що також відбувалося не відразу. Відомий випадок, коли 22 утриманців будинку для людей похилого віку прибули в повіт 19 червня 1947 року, а в село потрапили в січні 1948 року.

На “нових” місцях переселенцям діставалися залишені, часто понівечені колишніми власниками-німцями господарства. Українців було позбавлено церкви, школи й інших можливостей розвивати власне суспільно-культурне життя. Польська влада переслідувала навіть найменші прояви побутового культивування українських національно-культурних традицій.

Акція нерідко супроводжувалася насиллям: українські домівки спалювали, старовинні церкви руйнували, представників української інтелігенції та селянства за підозрою у сприянні УПА ув’язнювали у концтаборі в Явожні Краківського воєводства, створеного спеціально для “підозрілих” українців на території колишнього гітлерівського концтабору “Аушвіц – Біркенау”.

29 липня 1947 року ОГ “Вісла” припинила діяльність, передавши повноваження оперативній групі Краківської округи.

Депортаційна акція тривала три місяці.

Унаслідок цих подій польська комуністична влада позбулася українського населення у південно-східних воєводствах країни, розкидавши західною й північною Польщею 140 575 українців і поляків, які були у шлюбі з українцями (близько 14 тисяч).

Було заарештовано й засуджено 315 осіб, із яких розстріляно – 173.

До кінця 1947 року спіймали й вивезли ще понад 10 тисяч осіб. Щоб повністю унеможливити повернення українців на рідні землі, їм заборонили змінювати місце проживання.

Улітку 1947 року командування УПА на Закерзонні переконалося у безперспективності продовження боротьби і віддало наказ вирушити в пропагандистські рейди до Західної Європи або пробиватися на територію УРСР.

27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом переселенців позбавили прав на колишні господарства та залишене майно. У середині 1950-х років Польща на політичному рівні вперше висловили негативне ставлення до методів проведення акції, але не до самої операції. У 1956 році переселенці отримали можливість за попереднім дозволом змінювати місце проживання.

3 серпня 1990 року Сенат Польської Республіки засудив акцію “Вісла”.

У лютому 2007 року Президент Польщі Лех Качинський і Президент України Віктор Ющенко в спільній заяві засудили акцію “Вісла”.

5 квітня 2007 року Віктор Ющенко підписав Указ № 274 “Про заходи до 60-х роковин операції “Вісла”, де примусове переселення етнічних українців названо страшними подіями в історії України.