04 лютого 2012 року заступник голови районної ради Лях Віктор Васильович, міський голова Фесюн Федір Іванович, голова районної ветеранської організації Москальська Раїса Михайлівна відвідали знаного в районі генерала Артамонова Михайла Яковича, що живе в с.Веселий Поділ. Спілкування з ним завжди цікаве, він прекрасний співрозмовник, тим більше прожив надзвичайне життя, що дарувало йому не лише радість і цікаві зустрічі, але приносило й труднощі.

Генерал-майора Михайла Артамонова у нашому районі добре знають, його запрошують у школи, на свята Перемоги і визволення Чернігівщини. Він брав участь у звільненні Новгород-Сіверського краю від фашистської навали.

От деякі історії з його життя.

Молодий випускник Одеського піхотного училища, уродженець Смоленщини Михайло Артамонов перед початком Великої Вітчизняної війни служив командиром розвідувального взводу однієї з військових частин. Навалу фашистів зустрів у Молдові.

Про війну він розповідає так:

– У ніч на 22 червня 1941-го зі спостережного пункту на річці Прут у тумані я помітив три великі десантні човни з румунськими солдатами. Дав відповідну команду, і тут почалося – вибухи, вогонь з кулеметів. Так почалася війна.

Далі була оборона Одеси – розвідники, очолювані Михайлом Артамоновим, воювали 72 дні. Після цього їх направили на Урал. У місті Уральськ Михайло Артамонов півтора роки готував кадри для фронту – організував три прискорені випуски офіцерів. В 1942-му році був направлений на вищі розвідувальні курси до Казані. Вже через півроку він був у 92-му стрілковому корпусі – готував його до оборонних боїв на Курській дузі.

Ось один із спогадів:

- Є така залізнична станція «Зміївка», що у Новгород-Сіверському районі. Там я був командиром 102-ої дивізії, і під час боїв мене контузило. Але поля бою не залишив, хоча з вух ішла кров. За один день ми визволили Новгород-Сіверський. Звичайно, без втрат не обійшлося – 650 воїнів поклали свої голови.

Фронтові дороги капітана Артамонова пройшли Білорусією. Гомель, Лоєв, форсування Дніпра…

– Наша 102-а дивізія першою подолала водяну перепону – на плотах, човнах, – каже не без гордості ветеран. – Тоді багато розвідників було за це нагороджено.

У Білорусі Артамонов готував розвідувальні кадри для роботи в тилу ворога. Згодом – Польща.

Артамонов – про Перемогу.

– Про дії розвідників я особисто доповідав маршалу Рокосовському.

У складі 48-ої армії другого Білоруського фронту Артамонов брав участь у боях за Кенігсберг.

– Тут наша розвідка спрацювала на відмінно. Ми захопили німецького майора, котрий без вагань розповів про плани загарбників і попросив, аби до полону разом з ним узяли і його дружину та дочку. Дуже він тоді допоміг штабу нашого фронту, за що його було відправлено до Москви.

Звістку про перемогу Михайло Артамонов отримав тут же, на березі Балтійського моря. З орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни, багатьма медалями, подяками від Головнокомандуючого закінчив війну.

До Вищого розвідучилища, що в Москві, Михайло Артамонов вступив без проблем.

– І не думав я навчатися, та вербувальники цього закладу умовили. Вивчав я там різні предмети, дисципліни, в тому числі і китайську мову. Два роки писав і запам’ятовував ієрогліфи. Але так вони мені ніде і не згодилися, хоча знав сім тисяч знаків, – пригадує ветеран. – На третьому курсі мене було переведено до академії імені Фрунзе. Призначення по закінченні навчання отримав до Рязані – начальником розвідки 11-ої гвардійської повітряної десантної дивізії.

У 1956 році наша армія вже мала ядерну зброю.

– Мене і ще трьох моїх товаришів направили до Чехословаччини для проведення навчань щодо застосування нової зброї. І в Румунії був з цього питання. Маршал Жуков за це нагородив мене іменною мисливською рушницею, – каже ветеран.

У званні генерала-майора Артемонова М.Я. було призначено начальником контррозвідки. Працював у Москві, далі були чотири роки служби в Німеччині.

З виходом на заслужений відпочинок був лектором товариства «Знання». Об’їхав ледь не весь Радянський Союз.

– На той час у мене була квартира у Москві, а от дачі, де б мав можливість відпочити на схилі літ, не було. Побував на своїй Смоленщині – нічого такого не приглянув. А от у Веселому стояла хатина батьків моєї дружини Валентини Петрівни, де ми і оселилися. Дітей, онуків у Москві провідуємо, звичайно, вони у нас бувають. Тут, серед справжньої природи, я люблю з вудкою біля водойми посидіти, босим по вранішній росі походити. І в свої 90 літ я почуваюся добре. Маю багато друзів, знайомих, живу у тиші, спокої. Що ще треба людині мого віку?

За матеріалами газети "Наше слово".